ВІДЛУННЯ АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ В СПОГАДАХ ЇЇ БЕЗПОСЕРЕДНІХ УЧАСНИКІВ

Олександр Алєксєєвець. Фергана, грудень 1987 року

Сьогоднішня наша зустріч з Олександром Алексєєвцем, головою Спілки ветеранів Афганістану Чигиринського району присвячена подіям 30-40-річної давності. Так розпорядилася доля, що Олександр Леонідович в свій час був не тільки учасником бойових операцій в Афганістані, але й свідком виводу контингенту радянських військ з афганської землі в лютому 1989 року. Болісні спогади і втрати ятрять душу і навіть після стількох років не дають спокою. Треба знати і пам’ятати.
Довідково. Введення «обмеженого контингенту» радянських військ для виконання інтернаціонального обов’язку з метою допомоги урядовим військам Республіки Афганістан проти повстанських груп моджахедів розпочалось в грудні 1979 року. Ця війна тривала до виводу основної маси радянських військ 15 лютого 1989 року. Внаслідок збройного протистояння загинуло (за офіційними міжнародними даними) близько 1,5 млн. або 10% з числа тодішнього населення Афганістану. Втрати радянських військ, за офіційними даними, становили близько 15 тисяч військовослужбовців. В цьому збройному конфлікті, в складі радянських військ, брали участь майже 160 тисяч осіб з України. Вважається, що всього під час радянсько-афганської війни загинуло 2378 українців. Однак вихідців з теренів України та тих, хто спочиває в українській землі, дещо більше. Так, за даними книги «Чорні тюльпани. Афганський мартиролог України», цифра зростає до 3087 осіб.
— Олександре Леонідовичу, розкажіть про те, як Ви потрапили до Республіки Афганістан?
— Стільки років вже пройшло, а як починаю згадувати, то наче вчора. Потрапив до Афгану, можна сказати, як всі. Спочатку призов до лав збройних сил СРСР. Потім служба в учбовій частині. Так, в листопаді 1987 року я потрапив до Ферганського парашутно-десантного полку. Тоді мені було повних 18 років. В кінці травня 1988 року, після «учебки», потрапив у 103 Парашутно-десантну дивізію, яка базувалась в Кабулі, столиці Афганістану. Проходив службу в артилерійському полку цієї дивізії. Приймав безпосередню участь в бойових діях у складі оперативно-пересувної групи «Удар». Наша група провела 33 бойові операції, також нашим завданням було постачання боєприпасів.
— А Ви добровільно виявили бажання служити в Афганістані, чи як-то кажуть – куди направили?
— Що тут сказати? Ніхто особливо і не питав. Накази в армії виконують, а не обговорюють. Призвали мене, а от вже у Фергані, перед самим відправленням до Афганістану, то запитували, чи бажаю я там службу проходити. Звичайно, сказав, що бажаю. Хоча у мене була можливість залишитися. За два місяці до цього мені зробили операцію. То коли я проходив комісію, мені говорили, що за медичними показниками мене можуть залишити за місцем служби у Фергані. Але що ви – у 18 років думається зовсім інакше. Як же це всі поїдуть, а я залишуся?
— Чи багато тоді військових з дивізії, де Ви служили, відправили до Афганістану?
— Наш особовий склад автомобільного батальйону дивізії до Афгану пішов майже весь. Дехто звісно залишився у Фергані, для прийняття нового поповнення. Адже тоді призивали до лав збройних сил з усього Радянського Союзу.
— Скільки часу Вам довелося проходити військову службу в Афганістані?
— Близько 9-ти місяців служив. З 31 травня 1988 року до 12 лютого 1989 року.
— Тож Ви брали безпосередню участь в історичній події виводу радянських військ з Афганістану?
— Виходить, що так. Зокрема, за перевалом Саланг в районі містечка Пулі-Хумрі ми займалися охороною колон військової техніки, яку в той час виводили з території Афганістану. Саме тоді, 23 січня 1989 року, під час операції «Тайфун» я в складі групи був учасником бою з супротивником. І тільки завдяки старшині нашої батареї я залишився живим, хоча і отримав поранення. За виконання бойового завдання мене представили до державної нагороди. Нагородили медаллю «За відвагу».
— Після служби в Афганістані Ви повернулися до Чигирина? Як виникла ідея створення в Чигиринщині Спілки ветеранів Афганістану?
— Ні, після афганського періоду, до листопада 1989 року я продовжив військову службу в тій самій дивізії і в тому самому полку у Вітебську (Білорусь). І вже після демобілізації повернувся до рідного Чигирина. Зустрів мене і розповів, що є така організація, Володимир Бовдур, мій сусід, чигиринець, який також є учасником бойових дій в Афганістані. На той час Спілка офіційно ще не була зареєстрована, але фактично вже існувала. У нас тоді була самоорганізація. Біля витоків створення Спілки в Чигиринському районі стояли наші чигиринські ветерани-афганці – поряд з Володимиром Бовдуром це Володимир Турик, Василь Чубай. А з 1998 року і до сьогодні я є головою Спілки ветеранів Афганістану в Чигиринському районі.
— Яка чисельність Спілки на даний час?
— В Спілку всі ветерани Афганістану, які проживають у нас в районі не входять. Це добровільне об’єднання. Ми нікому не відмовляємо в прийнятті. Зараз Спілка налічує близько 40 осіб. А взагалі в Чигиринському районі проживає 78 ветеранів Афганістану. Було більше, але до сьогоднішнього дня не дожило вже 12 наших товаришів. Прикро і болісно про це говорити.

З бойовими товаришами в окопах. Афганістан

— Яку громадську діяльність здійснює Спілка ветеранів Афганістану в Чигиринському районі і Ви як її голова?
— Так, громадську діяльність здійснюємо. Ми організовуємо патріотичні заходи, зустрічі з жителями району, молоддю, школярами. За необхідності організовуємо надання допомоги учасникам Спілки, їх родинам, сім’ям і родичам загиблих і померлих ветеранів Афганістану, які проживають в Чигиринському районі. Зокрема, постійно спілкуємося з сестрами Олександра Гудковського, сестрою Івана Ганжі. Ці хлопці загинули в Афганістані. Ми пам’ятаємо, шануємо, допомагаємо рідним. Щорічно, 15 лютого організовуємо заходи пам’яті виводу контингенту радянських військ з Афганістану. Також 23 лютого 2002 році в Чигирині був урочисто відкритий пам’ятник воїнам-афганцям, нашим землякам, які загинули та пропали безвісти в Афганській війні. У 2008 році на території НВК І-ІІІ ст. № 2 в Чигирин був також відкритий пам’ятник воїнам-афганцям, а у 2011 році на будівлі навчального закладу встановлена меморіальна дошка в пам’ять про загиблого в Афганістані старшого лейтенанта Миколи Ворони, який навчався в цій школі.
Це наше минуле, наша молодість, а також – наш біль. Треба пам’ятати цю сторінку історії заради майбутнього.
— Чи співпрацюєте Ви з іншими районними, обласними організаціями та об’єднаннями ветеранів Афганістану в Україні?
— В Україні зареєстрована і діє Українська спілка ветеранів Афганістану (УСВА). Є звичайно, районні, обласні Спілки, але найтісніші зв’язки у нас склалися з Кам’янською, Жашківською, Драбівською, Канівською, Олександрівською Спілками ветеранів Афганістану. Тож спілкуємося, підтримуємо один одного. Так, в серпні 2018 року ми в Чигирині проводили заходи, які були присвячені 25-річниці створення Спілки ветеранів Афганістану в Чигиринському районі. До нас на урочистості з’їхалися делегації від перелічених мною Спілок. Така співдружність і підтримка дуже приємна. Тож продовжуємо співпрацю.
— Добре знаю, що у Спілки ветеранів Афганістану Чигиринського району і у Вас особисто склалась тісна співпраця з Героїко-патріотичним центром «Пам’ять» НВК І-ІІІ ст. № 2 м. Чигирин. Як виникла ідея появи в цій школі музейної експозиції, присвяченої пам’яті війни в Афганістані?
— Скажу так. Коли в далекому листопаді 1998 року мене обрали головою нашої Спілки, ми зустрілися з директором школи Володимиром Кушніром, вчителями Надією Лівановою, Любов Рожко, педагогічним колективом і дійшли спільної думки про відновлення експозиції, присвяченої саме періоду участі радянських військ у війні в Афганістані. В Чигиринському районі на той час і зараз проживають ветерани війни в Афганістані. Крім цього ми маємо загиблих земляків в тій війні. Тож вирішили відроджувати пам’ять про ті події, заради майбутнього. Насамперед сподіваючись, що більше нам, українцям, не доведеться воювати, а особливо на чужій землі. Так адміністрацією другої школи і було запропоновано розмістити музей пам’яті війни в Афганістані саме у них. Ця ідея нам сподобалась. Ми погодилися. Так почалася наша спільна робота, співпраця і дружба, що тривають і сьогодні.
До речі, Героїко-патріотичний центр «Пам’ять» вже відзначив 20-у річницю з моменту заснування. Музей працює, а значить пам’ять жива. Основний організаційний вклад у його створення, звісно зробила школа. Від нас залежало надати експонати. Також маємо співпрацю з НВК І-ІІІ ст. №3, ЗОШ І-ІІ ст. №1 ім. Б.Хмельницького, Стецівською ЗОШ І-ІІІ ст. та іншими. А ось біля витоків створення цієї музейної експозиції стояли Володимир Бовдур, Ігор Проскура, Ганна Совгира. Дякую всім, хто свого часу не був байдужим та допомагав у її наповненні.
— На Вашу думку, чи допомогло створення Спілки, можна навіть сказати такого кола побратимства, ветеранам-афганцям Чигиринщини долати посттравматичний синдром війни?
— Так, безперечно психологічно дуже допомогло. В своєму колі ми можемо спілкуватися на різні теми, проговорювати свій біль, ділитися спогадами. Бо ж хто там не був, не завжди може до кінця зрозуміти нас. Іноді, деякі моменти може зрозуміти тільки бойовий товариш. Хоча нам є що згадувати і про що розповідати не тільки в нашому колі, але й на загал.
P.s. Дивлячись на свого спокійного усміхненого співрозмовника, мимоволі спадало на думку, якими непростими випробуваннями доля гартувала його характер. Як бережно протягом всіх цих років наші чигиринські ветерани-афганці зберігають пам’ять про ті події, безпосередніми учасниками яких їх примусила бути вже неіснуюча держава – СРСР. Вони віддають належну шану загиблим і дбають про живих. Мужності Вам і витримки, наші ветерани війни в Афганістані! Попри все, ви виконували військовий наказ і свій інтернаціональний обов’язок. І були Ви тоді зовсім молодими…
Спілкувалася
Ірина Терещенко, кор. «ЧВ».
Фото з архіву Олександра Алєксєєвця

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *