ЦІКАВА ПОДОРОЖ ДАВНІМИ ЧУМАЦЬКИМИ ШЛЯХАМИ УКРАЇНИ

«…Та йдуть воли дорогою –

та все круторогі,

А за ними чумаченьки –

та всі чорноброві…»

(українська чумацька пісня)

Чумаки – це перші підприємці українського степу. Чумацтво в свій час тримало економічні важелі розвитку  України. Не маючи можливості через постійні війни і грабунки  налагоджувати  державні структури, природний організм  українського народу змушений був винайти  інші форми  економічного самозабезпечення. Однією з них і  стало українське чумацтво. Перший, хто взявся  за висвітлення  чумацького промислу  в Україні, був польський історик Тадеуш Перемиця. У 1841 р. він опублікував  працю «Чумаки», в якій особливу увагу звертав  на фізичні особливості  і фізичний склад  чумаків. В 1857 р. Г.Данилевський  в праці  «Побут і звичаї українських чумаків» висвітлив  процес  утворення нового типу  чумаків-бонкірів і чумацьких наймитів. Про чумакування, як промисел , «про магеланів українських степів» Г.Даниевський розвиває думку  і в художньо-документальному нарисі «Чумаки». В історико-етнографічному  нарисі  Н.Буткевича  «Чумацтво на Україні» (Одеса, 1928 р.) автор пояснює, що  поява  і розвиток чумацтва пов’язані, передусім,  з природними особивостями України. Яскраво і багатогранно  відтворив панораму чумацтва  наш земляк, уродженець с. Суботів, проректор з гуманітарно-виховних питань Черкаського державно-технологічного університету Валентин Лазуренко  у книзі  «Каравани українського степу» (Черкаси, 2004 р.).

Історичні обставини склалися так, що українському народу довелося створювати  енергійне, дійове і міцне своїми артілями чумацтво (валки і ватаги). Згідно з досі відомими фактами , чумацтво зародилося у другій  половині ХV ст. Перші письмові згадки  про чумаків, які приїздили з центральних районів України в Кримське ханство по сіль, знаходимо  ще в  листах кримського зана Менглі-Гірея до російського царя  Івана ІІІ в 1499 році.

Унікальна історична памятка, цінний пласт  нашої української культури –  місце перетину чумацьких шляхів. Один йшов з  півночі  на південь від Ольгополя  понад Громоклією, Інгулом  –  до Миколаєва (Соляні), а далі – в Крим, Очаків чи Одесу. Інший – із Заходу на Схід: від Гарду на  Вознесенськ, Возсіятське, де чумаки переходили Громоклію бродами і рухалися далі – в Запорізьку  Січ, звідти – в Крим чи в Прогної. Тут, на перехресті доріг, знаходився  постій чумацьких валок, які зупинялися на перепочинок.

Чумакували переважно заможні селяни, які мали декілька пар добрих волів і возів. У ХVІІ-ХVІІІ cт. Найбыльшу частину  чумакыв становили запорозькі  козаки. Чумакували й міщани та посполиті. Магдебурзьке право, що міцно підтримувало  торгівельні пільги українських  міщан, сприяло  розвитку  чумацтва  серед людності цього стану. Велике значення для чумацького промислу  мало заснування  нових міст, таких як Херсон (1778), Миколаїв (1789), Маріуполь (1780),  Одеса (1794). Найбагатшими чумаки були на Катеринославщині, Полтавщині, Харківщині. З розвитком чумацтва розвинулась і географія промислу. Так, у 1879 році в Крим по сіль приїзджали чумаки із 480 населених пунктів України. На Лівобережну Україну  щороку прибувало  близько 1500 возів. Більшість чумацьких шляхів в Україні ХIX ст. мали південний напрям, одначе, через те, що в чумацькому  промислі велику роль відігравав експорт, головним чином через Одеський порт, значна частина чумацьких шляхів  розходилася від Одеси  по колишній Харківській губернії, а далі  переходила в  сусідні губернії: Подільську, Київську, Полтавську.

Отже, народний торговий промисел чуматство було одним із важливих важелів  економічного життя України.  І зокрема на Миколаївщині  чумацький  промисел набрав значних розмірів. Українське чумацтво, продовжуючи традиції мандрівних торговців ХІІ-ХІV  ст., під впливом  міжнародної торгівлі та тісних зв’язків  з життям і діяльністю Запорізької Січі, почало швидко розвиватися  у ХV-ХVІІІ ст.

На перехресті доріг, знаходився  постій чумацьких валок, які зупинялися на перепочинок. З ранньої весни до пізньої осени чумаки возили 50-60 пудів ваги на паро воловій мажі, на чотири валовій – 90 пудів і на шестиволовій-  120 пудів, долаючи  в Крим або на Дон  до 2000 верст. Труднощі чумацьких шляхів  змушували чумаків  об’єднуватися  на час подорожі в озброєні групи (від 10 до 100, а то й більше возів), або валки, для керівництва якими з досвідчених чумаків обирали отаманів. Серед інших він виділявся  шапкою, верх якої був обшитий червоним трикутником, а на його передньому возі стояв півень –  живий годинник на всю довгу дорогу, яка іноді тривала до півроку. На  кожну валку обирався кашовар. Він готував їжу із взятих в дорогу продуктів. Під час зупинки на ночівлю, як правило, над річкою чи озером, мажі ставили чотирикутником. Всередині розкладали вогнище, готували вечерю. З появою татар або розбійників, займали кругову оборону і відбивали нападників. На великих відстанях між природними водопоями  чумаки  копали  у полі криниці і розташовували їх трикутником. Між цими криницями садили червону калину – символ щастя.

З  другої половини ХVІІІ ст. чумацтво з торгового, що возило сіль і рибу, перетворилося в торгово-візницький промисел – перевезення чужих вантажів за винагороду. Возили хліб,  мед, шкіри, солонину, віск, пшоно, тютюн, сало тощо, а на зворотньому шляху –  сіль, рибу та інші продукти.

На початку другої половини ХІХ ст. виникли нові економічні умови, які спричинили занепад  чумацьких шляхів. Чумацтво припинилося  у 1870-1880-х роках. Саме в десятиліття  розвитку залізничного і річкового транспорту.

Значення чумацького промислу для середньовічної України важко  переоцінити. Чумацтво відіграло важливу роль  у розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі. По суті стало  одним із важливих джерел  первісного нагромадження капіталу в Україні.  Воно несло велике соціально-виховне навантаження. Чумацтво –  це не лише торговельний промисел, а й одна з моральних форм  виявлення української духовності. Чумацтво знайшло  відображення  в народному фольклорі, де склався цикл так званих чумацьких пісень. З припиненням існування чумацтва зник і цілий  пласт своєрідної української культури.

В незалежній Українській державі ми маємо подбати  про нашу минувшину, зокрема, й про чумацтво, як унікальне історичне  соціо-культурне явище. Щоб добра пам’ять про «миле браття», «магеланів українських степів» збереглася і для наступних поколінь. Для цього ми мусимо зробити все можливе, що б  воскресити незаслужено призабуту історичну пам’ять  про українське чумацтво.

Ірина ТЕРЕЩЕНКО, кор. «ЧВ»

Підготовлено за матеріалами

В. ЛАЗУРЕНКА, В. КУКСИ, О. КОВАЛЬОВОЇ

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *