Олександр Солодар: Як воювали мої діди

Історія в родинних фото

 

Війна, навіть переможна, це ніколи не свято. Це завжди смерть і трагедії. Розповім вам три історії про те, як мої діди воювали…

Історія перша… Про уродженця села Галаганівка Чигиринського району брата бабусі по маминій лінії Івана Петровича Яковлева. Народився він у 1910 році. Через чотири роки його батько Петро Йосипович пішов на війну. Воював у Карпатах, учасник Брусиловського прориву, нагороджений Георгіївським хрестом. Коли робилося родинне фото (див. – світлину «Родина Йосипа Яковлєва»), Петро Йосипович був в австрійському полоні – потрапив туди під час газової атаки. У 1930-х роках Іван Петрович одружився (див. світлину «Подружжя Яковлєвих»).

Але насолоджуватися коханням молодятам не дали радянські правителі. У 1939 році був мобілізований до лав Червоної Армії, брав участь в анексії Радянським Союзом Західної України. Після закінчення короткочасних військових дій повернувся додому. Після повернення у кооперативному магазині, де він працював продавцем, під час ревізії виявлено недостачу 700 крб. За час його відсутності в кооперативі погнили кавуни. Іван був заарештований і засуджений до 1,5 року виправних робіт. Спочатку працював на цук-

ровому заводі в Черкасах, а згодом – на будівництві Бориспільського аеропорту.

Коли німці почали бомбардувати Київ, повернувся додому. Окупацію перебув у с. Галаганівка. Після звільнення населеного пункту у грудні 1943 року знову мобілізований і відправлений на фронт. 10 січня 1943 року загинув в бою біля села АврамівкаМаловис-

ківського району Кіровоградської області. Розповідають, що ненавчених, беззбройних новобранців (на трьох – один карабін) кинули під німецькі танки. Так починалася Корсунь-Шевченківська битва. І, до речі, серед прізвищ загиблих, викарбуваних на пам’ятнику в селі, прізвище діда так і не з’явилося…

Історія друга. Моя бабуся по материній лінії до війни зустрічалася із Філоненком Семеном Никоновичем. Побратися не встигли – почалася війна. У грудні 1941 року вже в окупованій Галаганівці народилася моя мама. А дід Семен… Дід Семен – червоноармієць 32-ї танкової бригади – став злочинцем. Розповідають, що був водієм: возив командира частини – земляка з Чигирина. І от десь наприкінці 1942 року, виходячи з чергового котла, дід висловився при земляку про «товариша» Сталіна… За це і поплатися – засуджений на 10 років виправно-трудових таборів. А звідти не повернувся.

Історія третя. Дідусь по батьковій лінії Олександр ЯсоновичСолодар. Народився у 1911 році у с. Максимовичі Поліського райо-

ну Київської області. Одружився у 1934 році. Працював в колгоспі бригадиром на хмелестанції. За успішну роботу у 1940 році нагороджений бюстом Сталіна і грамотою з хмелецентру. Окупацію перебув удома. Мобілізований 7 жовтня 1943 року. Нагороджений орденом Червоної Зірки. Згадує батько Іван Олександрович Солодар: «Від батька зрідка приходили листи – трикутники, написані карандашом (о, як би хотілося зараз почитати ті листи – нема… не зберегли). Прийшли і дві фотографії. На одній він з товаришами – прислали з госпіталя, де він після поранення (десь рана була на шиї). Друге фото було: у шапці, гімнастьорці, на грудях орден «Красної Звєзди». Жили весь час в напрузі, ждали листів і постійно був страх. На наш куток то в одну, то в другу сім’ю приходили похоронки. Так діждалися весни 45 року. Раділи, що скоро війна закінчиться, прийде батько. Першого травня одержали трикутничок від батька. Писав, що скоро вже закінчиться війна і прийде додому. Дев’яте травня… Кінець війні. Радість – прийде батько… В центрі села мітинг і ми з матір’ю туди ж. І йдучи вже додому з мітингу листоноша нам дала похоронку на батька – пропав безвісті… Вдарило нас вперше таке горе, такий відчай… А все рівно жевріла надія… Безвісті… А, може, десь живий, знайдеться. Так заспокоювали люди, так казала нам мати. А очі кожен день дивилися на дорогу з села і надіялися, от-от, побачити батька». У 1946 році сім’я пережила голод: «Акація вже відцвіла. Вірніше, її об’їли. Листя липи теж обскубали. Баба Болботка (моя повивальна баба) каже: «Надю, в 33-му вже таке жито жали, молотили і їли». Нажала мати жита. Об ступу давай бить колосками. Колоски відриваються, а зерно не висипається. Баба каже, що треба руками виминати. Навиминали ми з остюками трохи не повен відерний казан і в піч. Розіпріло, зварилося. Повен казан. Отут ми вже, як то кажуть, збили оскому – наїлися. Але даром нам ця їжа не пройшла. Після того, як ми почті рік голодували, наші желудки не видержали те, що ми з голодухи з’їли. Нас роздуло. Резі в животі і невиносима біль. Мати плаче. Збирає нас знову в лікарню. Відкрила скриню, щоб переодіти в перестірані штанці, сорочки. А в підскриннику на очі бюст Сталіна і грамота, що батькові вручили до війни за успіхи по вирощуванню хмелю. Мати з плачем вкинула і бюст, і грамоту в піч. Це була наша перша антикомуністична агітація». І лише у 1985 році з’ясувалося, що Олександр ЯсоновичСолодар не пропав безвісти «Пам’ятаю, як довго добивався, щоб тільки вияснити, де похований батько. І нарешті прийшов з Москви лист з Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, де, нарешті, сказано правду: «Ваш отецСолодарАлександр Леонович (чогось перекрутили по-батькові, він по-батькові – Ясонович) 1911 г.р., уроженец с. МаксимовичиКагановичскогорайонаКиевскойобласти, погиб в деревне Наделиц, похоронен

г. Хоесверда, ГДР». Івану ОлексдровичуСолодару вдалося навіть відвідати могилу батька.

От такі сумні три історії. Лише гірка пам’ять. І ніякого святкового настрою…

Олександр Солодар, письменник

Схожі публікації

1 коментар

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *