Не дай війні убити любов…

Нотатки з тренінгу «Я поруч», на якому чигиринських дружин та матерів ветеранів сучасної війни вчили розуміти своїх героїв-захисників
– Ніколи не забувайте, що наші військові, ваші чоловіки, сини і брати, які повернулися із неоголошеної війни на Сході України – герої, – так розпочала свою розмову із дружинами та матерями воїнів АТОвців відома в Україні та Черкащині громадська та релігійна діячка, волонтерка і просто сонячна особистість Лариса Когут. 12 червня вона провела в Чигирині тренінг для жінок Богданового краю, в чиїх сім’ях є ветерани війни або учасники бойових дій, які і нині несуть службу в Операції об’єднаних сил.


Захід був організований у співпраці з Координаційним Центром підтримки учасників АТО та Чигиринським районним Центром соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді. Учасників тренінгу привітали представники влади – голова та співголова Центру Володимир Клименко та Валентина Алєксєєвець, заступники голови райдержадміністрації та районної ради Микола Турик та Валерій Невгоденко, начальник Чигиринського РЦ СССДМ Ольга Фесуненко. На зустріч прийшли матері та дружини учасників бойових дій. Був ветеран війни на Сході України та соціальні працівники. Відвідали тренінг і неньки загиблих героїв Павла Антоненка, Володимира Загуби та батько Віталія Рясіченка.
Протягом кількох годин в правдивих розповідях та щирій розмові з учасниками тренінгу «Я поруч» працювала Лариса Когут. Було дуже цікаво, кожен намагався ввібрати в себе всю інформацію, яку в доступній формі подавала пані Лариса саме тому, що все те, чим вона ділилася – не сухі факти з наукових книжок. Це тяжка правда війни, яку вона знає з власного досвіду.
Лариса Когут – єдина в Черкащині жінка-капелан, тобто військовий священник. Лариса має дві вищі освіти: вона професійний музикант та магістр богослов’я. Належачи до християн віри євангельської, вона не ділить воїнів та їх родини по конфесійній приналежності. Вона допомагає хлопцям на передовій і після демобілізації повертатись до життя та вчить їх сім’ї рятувати тепло і любов, не давши їх убити тяжкому відлунню війни.


Лариса Когут входить до Асоціації професійних капеланів України, співпрацюючи з Міністерством оборони України. Вона – одна з 10 унікальних українок що представляють жіноче обличчя капеланської служби в нашій країні. В бойовій заліковці жінки-капелана з позивним «сонечко», (так назвали її самі бійці) більше 30 поїздок з капеланською та волонтерською місією на «нульову» відмітку лінії фронту. А ще – участь в 24 концертах по всій лінії розмежування. Крім усього, Лариса –мама трьох дорослих синів – 24, 20 і 16 років, співачка, музикант і громадський активіст.
Але це лише знайомство. Сам тренінг був присвячений пізнанню психології ветерана і ключам до порозуміння з ним, а самих бійців – із суспільством. Основне, що Лариса намагалась дати зрозуміти дружинам і матерям, це те що «він повернувся з війни не таким, як ішов туди»…
На початку занять тренер ознайомила присутніх з сумною статистикою, згідно якої 58 тис. американців загинули у в’єтнамській війні. За різними джерелами, протягом 10 наступних років 60 тисяч демобілізованих вчинили самогубство, 50% ветеранів усіх війн, в яких брали участь американці, які повернулися, мають алкогольну чи наркотичну залежність, 25 % – вчинили суїцид. І лише 25 % – це ті, що влилися в суспільство. – І це при тому, що в Америці такий соцпакет, така повага до ветерана!, – зауважила пані Лариса. – По Україні поки що немає статистики, але вже зараз відомо більше 50 фактів самогубств військових, які брали участь в АТО. Кожне 10 подружжя – розлучається… Нажаль, хлопці повертаються звідти «дивні» чи «не такі»… Але нам варто знати, що вони – ГЕРОЇ! Вони тримають мирне небо над нашою головою. А війна залишається в них назавжди… Як і контузія. Він начебто повертається з війни, але травма, яку він там отримав, іноді рівна з травмою від поранення.
І згадує далі: – Якось один воїн сказав мені «Я знаю як перемогти ворога, та не знаю як жити серед своїх».
«За що ми воювали?..» – думаю всі ми чули цю фразу. Це їх біль. Ветерани не бачать півтонів: у них все біле, або чорне, ворог або друг, добре або погано. На «нульовці» все зрозуміло: ворог навпроти – він стріляє. Але коли місцеві стріляють у спину – це дуже тяжко. Вдень посміхаються, вночі стріляють. Колись на блокпост дідусь приніс меду – він вибухнув. На війні воїни живуть інстинктами самовиживання – вижити і виконати наказ. Ці інстинкти вироблені назавжди. Постійна напруга, контроль всього… А ветерани повертаються і не знають як пристосувати це до мирного життя. Вони роками жили в небезпеці. Бояться ходити по траві, бо там може бути «розтяжка», від стрекотіння петард (треба забороняти!) так схожого на постріли хапають з двору дітей і ховаються з ними в погріб… У воїнів страшне почуття провини: «Я посварився з побратимом, а він загинув»… Багато з них втрачають довоєнних друзів, бо ті не розуміють цих змін. Тому в родині треба розуміти своїх живих і повернених з війни рідних воїнів! Це дуже важко. Вони воюють у сні, вони постійно бояться пострілу в спину…
Не слід дивуватись, коли бачите на вулиці воїна який зупинився, ніби загубившись. Це важкий психологічний стан, який називають флеш-беком. Його може викликати будь-що. Різкий звук, запах зім’ятої трави, поту, крові, солярки, вигляд місцини, що нагадала іншу там, на війні… І його ніби перемикає, він не розуміє що з ним і де він. Він може бачити серед мирного міста чи в рідному дворі картину війни… Колись на зустріч прийшла дружина бійця з синцем під оком. На запитання «що сталось?», відповіла: «Вчасно бронік не подала…». Іноді бійці замикаються самі в собі. Іноді дружин в «окопи стягують». І це не смішно, – це така реакція, їм дуже складно. Іноді їх не впізнають діти, що виросли без батька. Історія життя не закінчується після повернення з фронту. Доводиться наново вчитися жити разом. Але є і позитивні зміни: особиста зрілість, близькість до Бога (з війни не повертаються атеїстами), цінність братерства і родини, народження нових дітей, бажання і можливість вчитися і здобувати освіту, – підсумувала Лариса Когут.


На тренінгу вона також дала кілька порад:
– Ніколи не називайте їх АТОшниками, у всьому світі вони – ветерани;
– Не знецінюйте їх подвиг – вони всі герої (навіть якщо він випив – так він знімає стрес);
– Війна це дуже страшно, не питайте нічого про війну і політику – не повертайте їх у цей стрес;
– Якщо заговорив сам – постарайтесь їх почути, не сперечайтесь, просто вислухайте;
– Уникайте з ними святкових салютів, особливо петард – звук дуже схожий на звуки війни;
– Не жалійте, а просто поважайте їх, навіть якщо він втратив кінцівку, поважайте і допоможіть йому;
– Не робіть різких рухів і не підходьте зі спини, не стукайте по плечу ззаду – хочеш щось сказати, обійди, подивись в очі і скажи, тоді він тебе почує;
– Головне – терпіння і повага, вони герої і вони цього заслужили.
А ще Лариса Когут додала, що дружина та мама – теж герої. Вони дочекались, щоденно пропускаючи свої серця через м’ясорубку новин, тривожачись що їх рідні соколики там, де найважче. Вони вимолили у Бога їх повернення, а нині, борються з відлунням війни, принесеним з передової у душі кожного, хто звідти повернувся.
Тренінги будуть продовжуватись, охоп-
люючи й інші теми повернення воїнів до мирного життя та порятунку їх родин.

Для консультацій та спілкування в міжтренінговий період Лариса Когут залишила свої телефони

093-552-82-32,
066-073-37-80.

В наступний період до цієї роботи долучиться і начальник відділу організаційно-правової роботи Черкаського обласного Центру ССДМ Людмила Пона.
З нетерпінням чекаєм на нові зустрічі.

Тетяна ЛЕБЕДЕНКО, Наталія ЯКОВЛЄВА, кор. «ЧВ»

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *