Дитяче серденько – колюче терня?

Донька повернулась додому вся в сльозах… Годину тому нічого не прогнозувало її такого емоційного стану. Відразу після повернення з уроків, дещо старші дівчатка, які навчались в іншій школі, покликали мою дівчинку гуляти на майданчик. Свіже повітря, компанія надійних подружок мені імпонували і я дозволила. І раптом – моя Зорянка стоїть на порозі й за градом сліз і образою, що душила дитину не може сказати ні слова…
Мамині обійми, теплий трав’яний чай заспокоїли дитину і вона розповіла, що під час прогулянки до їх компанії приєдналась однокласниця донечкиних приятельок Іри і Маринки – Оленка. Все було б добре, якби моя донька не похвалилась новими кросівками. Іринка щиро пораділа, а в Маринки і Оленки різко змінився настрій.
– Іро, дивись, вони зовсім не пасують до її курточки!
– Та що то за куртка… Отстой. Такий прикид уже ніхто не носить. Взагалі ця малявка – не модна.
Мою Зорянку це зачепило. Дівча змалку любило гарно вдягтися. Та і я виховувала у дівчинки смак, розуміння стилю.
– А от і модна! Моя куртка до взуття підходить і по кольору і по фасону!, – запротестувала дівчинка. – Мені татко подарував усе це на день народження. І мама…, – навернулися сльози на очі дитини.
– Тато… Мама… Я ж кажу що вона мала ще з нами гуляти!, – перекривляла Маринка.
– Ой, дивіться вона взагалі зараз зареве… Істеричка! Біжи – біжи до мамочки жалітись… Хай нас наб’є. Або ми її!, – розходилась в тон компанйонки Оленка.
Так як Іра, не сміючи заперечити однокласницям мовчала, Зоряна не мала іншого виходу, як піти. А далі плакала в мене на плечі, обіцяючи більше ніколи не водитися з тією компанією. На канікулах на телефонні запрошення Іринки йти гуляти з нею Зоряна відповідала твердим «ні». Проте нудитись вдома дитині не хотілося. І коли подзвонила однокласниця Маргарита, родина якої нещодавно купила дім на сусідній вулиці, попросилась: – Мам, я великом до Маргаритки. Вчитиму її кататись… Звичайно, відпустила. Дівчатка трішки поїздили вулицею по-черзі на одному велосипеді, а коли на ньому зламався цепок пішли гуляти пішки. Прибираючи біля дачного будинку я почула крики моїх дівчаток. Їх явно хтось ображав. Виглянувши за ріг я побачила, як Маринка з Оленкою велосипедами наїжджають на «піших» дівчаток Зоряну та Риту.
Велоатаки супроводжувались і словесними нападами:
– Дивись, ця малявка собі іншу подружку знайшла. Ще менша, як вона.
– Дитсадок! Де ваші памперси? Як звуть нову лялю?
Моя Зорянка, трішки вища за Риту затулила свою однокласницю собою і запротестувала:
– Ми вас не чіпаємо! Не приставайте!
– Ой, цей молодняк не розуміє що значить «приставать». Зарубайте на носі: пристає мужик до жінки! Знаєш для чого?, – продовжувала Олена.
– Ти теж не доросла як наші мами, щоб нас такого вчити, – апелювала їй досі мовчазна Рита. – Ми гуляємо на моїй вулиці й не чіпайте нас.
– Щось ми тебе тут не бачили досі… Тому і в «свої» не приймаємо. Чим доведеш що тутешня? Чи може як і ця, – Марина тицьнула моїй дитині пальцем в груди, – матусі скаржитися побіжиш. Валіть звідси, мілюзга!
І знову старші дівчата почали наїжджати велосипедом на менших, які з плачем побігли до Маргарити у двір. Моє серце вже не витримало. Не могла ж я бути німим свідком наруги над власною дитиною. Хоч під час суперечки я мовчки наближалась до дитячого гурту, тут уже викрикнула: – Ви чому ображаєте менших? То в мене біля дому ходите циганите щоб пустила з вами дитину, то цькуєте дівчаток, мов цуценят. Щоб я вас більше біля двору не бачила! Безсовісні! Будете так себе вести, я про вас до газети напишу! Дівчата набусурманячись від’їхали на велосипедах далі, стояли і зиркали на мене з-під лоба. Оленка витягла з кишені телефон і комусь подзвонила. Про що говорила не було зрозуміло, я чула лиш жалібні нотки в голосі. Моя донька була в безпеці вдома у однокласниці, а стояти самій посеред вулиці не було сенсу, тому я попрямувала додому. Через кілька хвилин почула звук гальм за своєю спиною. З авто, що зупинилось вискочив розлючений тато Оленки. Кричав на мене навіть забувши, як я звуся:
– Тьотю! Ви чого це мою дитину матюкаєте?!
Я втратила дар мовлення… Оговтавшись, спробувала заперечувати, але чоловік червоніючи від гніву, картав мене за образу дітей. Кричучи, ховав за спину своє дівча, а Оленка ж відразу поміняла інтонацію і жалібно мов ясочка лепетала:
– Татусю! Вона на нас накинулась ні за що, ні про що… Вона нас обзивала поганими словами… яких я і не знаю…
– Заспокойся, доцю! Татко розбереться!, – підтримав її батько.
Побачивши в батькові подруги опору, Маринка теж «підпряглась» до приятельки:
– І я чула як матюкалась! І погрожувала – я свідок!
– Як тільки не соромно бути такими обманщицями. Це ж ви дітей ображали, а не я вас!, – присоромила я цих «вовченят в овечих шкурах», – Татку, зупиніться… От ви ж навіть не чувши розмов, не бачивши ситуації миттю прибігли захищати дитину. А я своїй теж мати! Пішли і до моїх дівчат, щоб дізнатися іншу сторону!, – запропонувала я.
З приближенням до двору Маргарити запал Оленчиного тата стихав. Видно, що чоловік, щось обдумує. Та й Олена з Мариною відстали (ото, як другий татко вийде, їх викриють – то буде скандал!). Чоловік по дорозі почав допитуватись чи саме його Оленка чи може інша дівчина шпетила менших дітей, доводив чи то мені, чи то собі, що його донька чемна, а всі «придибенції» встають із більш «крученої» Марини. Насамкінець, навіть не дійшовши до Маргаритиного двору ми, по-дорослому, вибачились один в одного. Єдине про що я попросила – не йти на поводу у дитячих розповідей. Адже за захисною маскою ображеного пташеняти іноді ховається дитяча жорстокість. А непомічене вчасно, а то й підтримане нами, дорослими, її зерня проросте в дитячому серці колючим терням.
Тетяна ЛЕБЕДЕНКО, кор. «ЧВ».
Фото з інтернет-мережі.

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *